Чому українська мова милозвучніша за російську ?

 

  • У листі до одного молодого літератора Максим Горький писав: "Русский язык достаточно богат. Но у него есть свои недостатки, и один из них — шипящие звукосочетания: вши, вша, вшу, ща, щей". Українська мова такої проблеми не знає, до того ж у ній загалом менше, ніж у російській, вживаються шиплячі. Гротескний приклад: "Выпивший мужчина полчаса настойчиво стучал в дверь" і "Чоловік напідпитку пів години наполегливо стукав у двері" — шість шиплячих у прикладі російською мовою проти одного шиплячого у прикладі українською.
  • Також, на відміну від російської, у нашій мові для милозвучності вживається велика кількість паралельних варіантів: прийменники (і префікси) в — у — ув — уві — ві, з — зі — із/зо/ — ізі/ізо/, від — од — віді — оді; над — наді — надо, під — піді — підо, перед — передо — переді; між — межи; частки б — би, ж — же, ще — іще; закінчення прикметників чоловічого і середнього роду в місцевому відмінку: на високім — високому; закінчення дієслів: ходити — ходить; купатися — купатись; працюємо — працюєм, робімо — робім та ін.
  • ️ До речі, не всі знають, що зяяння (збіг голосних) — більш небажане явище, ніж збіг приголосних. Тому якщо доводиться обирати між збігом голосних та приголосних звуків, обираємо збіг приголосних: вірю в правду, а не вірю у правду (зяяння). Не дарма в українській мові з'явилися приголосні в словах павук (рос. паук), Іван (церковносл. Іоан), а в сучасному правописі — павза, авдиторія, проєкт (зручніше вимовляти, ніж пауза, аудиторія, проект).
  • Принагідно торкнуся правил орфоепії та наведу три найпоширеніші помилки вимови українців, яких припускаються під впливом російської мови:

  •  мʼяка вимова [ч]. Цей звук треба вимовляти твердо: щастя, а не щястя, сучасний, а не сучясний тощо. Твердий [ч] у вимові — це одна з ознак елітарного володіння українською мовою;
  •   фикання. Звук [в] у закритому складі в нас — це короткий [у], спільна риса з білоруською мовою (до речі, як і твердий [ч] та глотковий [г]): Киїў, заўдяки, воўк тощо, а не як часто чуємо на російський лад: Киїф, зафдяки, вофк;
  •       недотримання асиміляції приголосних (уподібнення звуків до сусідніх). Смієшся має звучати, як смієсся, стрічці — стріцці, книжці — книзьці тощо.
  • ️ Ще сюди варто додати пораду вимовляти [и] не так глибоко, як галичани та закарпатці (під впливом уже не російської мови), бо ж за літературною нормою цей звук треба не затискати в горлі, а вимовляти у вищій позиції. Також неправильним є наближення ненаголошеного [о] до [у]: ходімо — худімо, посольство — пусольство тощо, окрім слів, де є обидва ці звуки: наприклад, у слові голубка [о] справді дещо наближується до [у] (асиміляція голосних).
  • Отже, артикуляційна база кожного з нас дуже пов'язана з регіоном, де ми виросли, і погано коригується в дорослому віці, але прагнути є до чого. Літературна мова сформувалася на середньонаддніпрянському діалекті, який узято за еталон.

           Говорімо українською, говорімо правильно, і нехай усі звуки в'ються річечкою! 🇺🇦


 

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Стоп Булінг